RSS 2.0   Сделать стартовой   Добавить в избранное
· Головна
· Керівництво
· Галерея
· Архів статей
· Каталог посилань
· Каталог файлів
· Інформація для абонента
· Пошук на сайті
· Саме популярне
· Статистика сайту
· Додати новину
· Адміністрація

Наші послуги
· Нормы
· Телефони та реквізити
· Відключення боржників
· Тарифи для інших споживачів 2014
· Нормативно-правова база
· Оформлення житлових субсидій
· Нормативно-правова база - стар.
· Тарифи на централізоване водоспоживання 2015
· Тарифи для інших споживачів 2016
· Передача показників водомірів
· Запрошення до участі у торгах
·  INTERNATIONAL INVITATION FOR TENDERS
· Запрошення до участі у торгах
·  INTERNATIONAL INVITATION FOR TENDERS
· Тарифи 2017
· Тарифи в інших країнах
· Тарифи в інших містах України
· Динаміка централізованого водопостачання
· Динаміка централізованого водовідведення
· Складові тарифів
· Тариф на централізоване водопостачання
· Тариф на централізоване водовідведенення
· Методика виконання нарахувань при зміні тарифу
· Додаткові послуги
· Публічна інформація
· Заборгованість з оплати спожитих послуг
· Інвестиційна програма 2017
· Інвестиційна програма 2018

Оберіть мову інтерфейсу:





Для розміщення кнопки-посилання на наш сайт

Миколаївводоканал

розмістить у себе наступний код



ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ
Верховна Рада України

МiнЖКГ
Миколаївська Міська Рада

МиколаївГАЗ

Приват24
ПриватБанк - Быстро оплатить

Rambler\'s Top100 Rambler\'s Top100 [Valid RSS]
НЕЩАСНИЙ ВИПАДОК ЧИ „ВБИВСТВО НА ЗАМОВЛЕННЯ”?
Розмістив 24/12/2008 taras

ГКП Николаевводоканал

Віктор Іполитович Вебер народився 12 вересня 1868 р. у передмісті Парижа в заможній родині. Юнацькі роки провів ув Італії, де вивчав секрети  живопису. Там він познайомився з вихідцями із Росії, котрі захопили його своїми розповідями про велику державу. До того ж, вони його запросили до „північної Пальміри” здобувати вищу освіту. Згодом, блискучо закінчивши один із найпрестижніших навчальних закладів імперії – Інститут інженерів шляхів сполучення Імператора Олександра І (нині – Петербурзький державний університет шляхів сполучення), він отримав право на чин колезького секретаря під час вступу на державну службу. Серед своїх ровесників вродливий молодик із вишуканими манерами вирізнявся гостротою розуму, багатою ерудицією, фундаментальними знаннями, складав досить пристойні вірші, досконало володів французькою, італійською, англійською, а віднині – російською мовою.

З часом відповідно до розподілу та згідно з наказом по Міністерству шляхів сполучення В.Вебера відрядили на залізничну лінію “Санкт-Петербург-Кем”, потім – на Ярославсько-Архангельську залізницю. Пізніше  він працював у Міністерстві шляхів сполучення. На початку ХХ ст. в Миколаєві, – тодішньому центрі суднобудування на півдні імперії, централізованого водопостачання взагалі не існувало. За це міське керівництво нерідко підпадало під шквали критики з боку громадськості: особливо це було влітку. Міський градоначальник контр-адмірал О.Енквіст і міський голова О.Соковнін, маючи досить солідний вік, були у розпачі: ситуація „світила” кожному із них відставкою. Якою ж була їхня радість, коли за клопотанням міського інженера, а тоді – діловода водопровідного відділу  І.В.Базезіна, з яким, до речі, він познайомився під час служби на будівництві залізниці, вдалося запросити до Миколаєва добре йому знайомого Віктора Вебера. Отже, завдяки старанням миколаївських чиновників через якийсь час перспективного інженера перевели по службі у розпорядження міського градоначальника. А прибув він сюди разом із сестрами – Феоктистою і Зоєю (остання згодом стала дружиною І.Базезіна). З талановитим спеціалістом міський голова був украй люб’язним: успішне втілення проекту будівництва водогону мало забезпечити О.Соковніну великий успіх та затишну старість. Той став частим гостей у будинку міського голови, де його з часом почали умовно вважати членом родини. Але що примусило Вебера і Соковніна невдовзі стати непримиренними ворогами?..

Як свідчать документи, інженер В.Вебер прибув до Миколаєва вже на початку 1901 р., відразу розпочавши складання проекту майбутніх споруд. Вже 3 вересня у приміщенні міської Думи він оприлюднив основні положення свого проекту. Покладаючись на наявний світовий досвід, спеціаліст запевняв гласних Думи у необхідності одночасного будівництва водогону та каналізації, що призвело б до здешевлення проекту. Інженер підкреслював, що наявність діючої системи водовідведення збільшить потреби населення у споживанні води, що і призведе до поступового здешевлення її вартості. В.Вебер підрахував, що місту з населенням у 200 тис. підземний водопровід обійшовся б у 770 тис. руб., а річковий з Інгулу – 1 182 500 руб. За умови одночасного будівництва подвійного водопроводу вартість першого складала 450 тис. руб., другого – 632 500 руб. Таким чином, загальна кошторисна вартість об’єктів була 2 400 тис. руб. До того ж, В.Вебер наполягав, що ці об’єкти повинні будуватися міською громадою, а потім перейти у міську власність.

Безперечно, виступ В.Вебера перед голосними міської Думи зіграв вирішальну роль. Він добре знав і про те, що востаннє подібний проект було складено французами ще 1883 р., але з різних причин справа до будівництва так і не дійшла. До того ж, розумів свою місію в Миколаєві. Його слова „у нас є вода і гроші, але немає громадянської мужності сказати: зробимо це сьогодні, а не завтра” неймовірно прискорили підготовку до втілення об’єктів. Тоді ж одноголосним рішенням гласні ухвалили проект В.Вебера, визнаючи необхідність будівництва у Миколаєві подвійного водопроводу та каналізації. Відповідно до проекту рішення справді історичного засідання, було затверджено наступне: „...складання детальних проектів на вказані споруди доручити В.Веберу та просити міського голову прийняти на себе одноосібне керівництво усією справою з реалізації водопроводів та каналізації з правом запрошення осіб за його вибором”. Отже, за декілька днів миколаївська Дума, прийнявши до відома побажання міського голови, постановила асигнувати з міських коштів 35 тис. руб. на складання кошторису подвійного водопроводу і каналізації. О.Соковнін, очоливши Виконавчу водопровідну комісію, піклувався втіленням Веберового проекту особисто.

На засіданні виконавчої водопровідної комісії, яке відбулось 19 лютого 1904 р., було розглянуто проект інструкції комісії, складеної інженером. Тоді було ухвалено план робіт, невдовзі затверджених технічно-будівельним комітетом при Міністерстві внутрішніх справ. А 18 травня 1904 р. О.Соковнін повідомив управі, що МВС надало дозвіл міському громадському управлінню взяти під заставу міської землі суму в розмірі 3 млн. руб. в Бесарабсько-Таврійському земельному банку на будівництво важливих об’єктів. Своєрідною запорукою успіху стало призначення головним інженером цього проекту В.Вебера з платнею 10 тис. руб. на рік. Отже, вперше за історію Миколаєва питання будівництва міського водопроводу рушило з місця.

22 травня 1904 р. в районі Спаського кургану – у найвищому місці м. Миколаєва – відбулася закладка централізованого водопроводу, що співпало із відставкою міського градоначальника контр-адмірала О.А.Енквіста через зміну місця своєї служби. В урочистостях з нагоди двох подій взяли участь новий градоначальник, контр-адмірал А.С.Загарянський-Кисіль, міський голова О.Соковнін, його заступник М.П.Леонтович (в подальшому – міський голова, котрий за власні кошти відкрив міський акваріум, нині відомий як найкращий в Україні зоопарк), настоятелі Миколаївського Адміралтейського, Різдвяно-Богородицького соборів, протоієрей П.П.Єланський, причт Симеоно-Агрипининської церкви, хор півчих 37-го флотського екіпажу та ще близько 140 осіб, які виконали молебень. На урочистий банкет було витрачено близько 600 руб., з яких придбано всього-на-всього 7 пляшок Шампанського та п’ять – горілки, а ще 40 руб. пішло на виготовлення металевої дошки з міді з накладкою, на якій інкрустували сріблом і золотом урочистий надпис на 800 літер. Важливим атрибутом закладки стало придбання під камінь мідних і срібних монет різної вартості. Найближчим часом будівельні роботи стали символом успішного розвитку справи. Миколаїв готувався до приємних змін.

Вже на червневому засіданні виконавчої водопровідної комісії його члени оприлюднили текст виписки з журналу технічно-будівельного комітету Міністерства внутрішніх справ. Зокрема, у ньому було вказано наступне: „надані проекти окремих споруд визнаються комітетом задовільними, а кошторисні витрати не перебільшеними, і тому, відповідно до думки технічно-будівельного комітету, дозволяється місту Миколаєву терміново приступити до будівництва подвійного водопроводу за проектами та кошторисом інженера Вебера з тим, щоб у перший рік були спорудженими водопровідна мережа, розрахована на максимальне споживання у 1 000 000 відер і обладнана кільцевою магістраллю, та водонапірна башта.

Паралельно з ходом цих робіт протягом першого року необхідно провести систематичні дослідження способів поліпшення води з річки Інгул шляхом пробної відкачки й аналізів якості та кількості води, що подається колодязями й іншими джерелами.

Протягом другого року необхідно побудувати усі водопідйомні споруди, фільтри, басейни та ін., які стануть необхідними після виконаних згаданих досліджень, а проекти належить представити з кінцевими даними для вибору джерела водопостачання.

Протягом третього року будівництва необхідно збудувати решту споруд та скласти технічно-грошовий звіт”.

З початком будівництва інженер пішов на здешевлення проекту: значна економія коштів була досягнута шляхом зміни діаметру мережі з 14 до 10 дюймів. Це вплинуло на можливість збільшення протяжності мережі із загальною економією кошторису в розмірі 31 760 руб. Подібні інновації допомогли говорити про перспективи тарифної політики: якщо власники приватних колодязів продавали 100 відер води по 0,80 – 1 руб., то місто – по 27 коп. Згодом до проекту В.Вебера були внесені ще кілька коректив. З метою раціонального впровадження проекту прокладку магістралі вирішили виконувати не мостовими, а вздовж тротуарів.

Тоді ж виконавча водопровідна комісія оголосила конкурс, як і рекомендував технічний відділ при МВС, серед заводів-виробників чавунних труб на кращі креслення, технічні умови, постачання і їх прокладку. Участь у торгах, які відбулися 15 вересня 1904 р. в приміщенні комісії, взяли близько двадцяти представників всесвітньо відомих виробників. Незважаючи на запеклі дебати, перемогу здобув Сулинський завод М.П.Пастухова. Перевага пропозиції полягала у найнижчій ціні на труби, а також негайно внесеному закладі. 11 грудня, за підписом обох сторін – міста в особі міської Управи і Сулінським заводом в особі представника – було підписано контракт. Вимоги до продукції були  наступними: „мережа повинна складати 85 верст, бути абсолютно готовою до експлуатації. Канави повинні бути глибиною до 6 саж. Труби заливаються між собою оловом. Повинен вестися постійний контроль за виконанням робіт. На трубах має розміщуватись логотип виробника. Асфальтування труб і фасонних частин виконується способом Ангуса Сміта або іншим чином, який не перешкоджає нормальному функціонуванню водопроводу. Термін виконання робіт: 1 травня 1905 – 1 липня 1906 рр.

Перша партія чавунних труб у кількості 40 тис. пудів прибула до Миколаєва вже на початку квітня 1905 р. Перші кілометри водопроводу йшли від старого міського колодязя убік вул. 3-ої Піщаної, Фалєєвської, Глазенапівської, причому з урахуванням їх заведення у двір абонентів. Це стимулювало миколаївців своєчасно підключатися за власний кошт до міського системи водопостачання. В іншому випадку недисципліновані городяни сплачували штраф у розмірі 10 руб. На рахунку талановитого інженера були й інші інновації. Зокрема, завдяки йому за декілька років було відкрито 10 бурових свердловин, значна кількість колодязів, складено проект водогону порту, а також розроблено схему будівництва водонапірної башти за проектом інженера, котру він мав намір використати як вирівнюючу. До того ж, було прокладено десятки верст водогінної мережі. 

Тим часом тривали роботи довкола аналізу води наявних міських джерел і р. Інгул. Результати засвідчили: придатною до питання була визнана вода з підземних джерел. Незважаючи на таку оцінку, голосний С.Кузнєцов виступав за уважніше вивчення якості річкової води. Коли ж йому відмовили, він запропонував на розгляд свій власний проект будівництва господарсько-промислового водопроводу з водокачкою на місці дослідної станції поблизу с. Горохівка. Важливим аспектом проекту було те, що його мали прокласти тільки тим, хто того бажав по ціні на воду в розмірі 10 коп./100 відер (для господарських та промислових потреб) та 8 коп./100 відер для промислового садівництва. Незважаючи на наявні неточності, проект відхилили.

Усередині 1905 р. основні об’єкти міської системи водопостачання були готовими до експлуатації. Здавалось би, ніщо не віщувало великої біди, що сталася 24 червня (за ст. ст.) 1905 р. Інженер В.Вебер, спочатку опустившись у колодязь № 2, що по вул. 4-й Поперечній, а потім піднімаючись уверх і знаходячись на бадді, тримаючись однією рукою за канат, а іншою пояснюючи порядок виконання роботи учню Залізничного технічного училища Асуховському, впав у шахту. Внаслідок падіння інженер зламав ребра і хребет, що призвело до крововиливу та раптової смерті (рапорт Миколаївському градоначальнику поліцмейстера Савіна). До речі, свідками трагедії стали десятки  будівельників, а також голова комісії Греховодов. Як зауважила тодішня преса, Друга виконавча водопровідна комісія зазнала одну з найбільших втрат за всю свою історію. Тоді ж трагічна новина про смерть талановитого інженера, котрий повернув місту надію, обійшла чи не півсвіту. Рішенням екстреного засідання комісії повноваження інженера переклали на її склад, згодом – на інженера Чумакова, якого, з причини некомпетентності, найближчим часом звільнили. Такі обставини призвели до послаблення позицій комісії, чим і спробувала скористатись громадськість. Коли ж ображений комісією С.Кузнецов запропонував очолити будівництво, йому відмовили. Наступали непрості часи хаосу.

Водопровідна комісія не зразу знайшла в собі сили продовжити велику справу великого інженера В.Вебера. Покладаючись на молодих спеціалістів, експериментальний запуск миколаївського міського водогону відбувся тільки 1 квітня 1906 р. (дату прийнято вважати днем народження нашого підприємства), а урочисте освячення всіх споруд повністю готового до експлуатації миколаївського водопроводу відбулося 17 травня 1909 р.

...Фактично, у такій інтерпретації матеріал про трагічну смерть В.Вебера свого часу обійшов провідні українські ЗМІ, результатом чого став недавній несподіваний телефонний дзвінок від одного із миколаївців. Не представившись, людина заявила, що хоче терміново побачитися із авторами статті, застерігши, що має до нас щось дуже важливе. Як ми потім довідалися, таємним незнайомцем виявився внучатий племінник інженера – Віктор Золотаревський, якого, до речі, назвали на честь славного представника роду. Спочатку він розповів про себе: в дитинстві був учасником антифашистського руху в окупованому Миколаєві, за що його заарештували та засудили до смерті, але якимось дивом він зміг урятуватися. У звільненому обласному центрі, що знаходився в підпорядкуванні Одеського військового округу, як відомий учасник підпільного руху був знайомий із маршалом Г.К.Жуковим, котрий неодноразово зупинявся в місті. Але найбільша таємниця його сім’ї, - вказував він, - прихована у загадковій смерті Вебера. Принаймні, так свідчать родинні перекази.

На думку рідних, причина загибелі інженера – результат довготривалих стосунків обрусілого іноземця із привабливою дружиною вже літнього О.Соковніна. Вона звертала свою увагу на вишуканого молодика, котрий захопив її розмовами про величні європейські столиці та світське життя у них. Коли ж підозри були підкріплені фактами – частими відвідинами інженера дому Соковніних, тривалими бесідами із дружиною міського голови у часи відряджень господаря, а згодом – відвертими публічними стосунками, чоловіче серце не витримало. Він хотів позбавити свою кохану такого спілкування, але коли втратив надію на збереження сім’ї, в його свідомості народився план розправи над своїм запеклим ворогом. За порадою наближених ревнивий чоловік запланував відвідання будівництва Вебером, де інженер мав піднятися над колодязем, пояснити особливості роботи обладнання та... впасти у шахту і розбитись. Напередодні цього візиту віддана голові людина без зайвих перепон потрапила на територію колодязя і підрізала вірьовку. Наступного дня план ревнивця здійснився: коли 37-річний Вебер пояснював порядок виконання роботи учню Асуховському, він заліз на баддю, але під вагою свого тіла обірвався у шахту, від чого наступила раптова смерть. Поліцмейстер Савін негайно засвідчив факт смерті інженера через порушення ним начебто техніки безпеки, навіть не провівши розслідування на місці трагедії, як того потребує практика. Цим документом було навіки припинено, на думку В.Золотаревського, вивчення обставин загибелі талановитого інженера Віктора Вебера. Одного із тих, чиє життя так підло обірвалось. Але що це: нещасний випадок на виробництві чи вбивство „на замовлення” початку ХХ століття?

...На могильному пам’ятнику уславленому В.Веберу, понівеченому нинішніми вандалами, як і століття тому, немає жодної згадки про його заслуги перед Миколаєвом. Хіба що надпис „інженер”, яких – мільйони по всьому світу. Через неможливість дізнатися більше інформації про ту трагічну подію виникає чимало інших запитань, які, здебільшого, несуть риторичний характер. Як, наприклад, і те, хто і досі слідкує за тим, щоб на могилі інженера завжди були свіжі квіти?

 

 

 

Василь ТЕЛЬПІС,

директор МКП „Миколаївводоканал”, кандидат технічних наук

 

Тарас КРЕМІНЬ,

голова прес-центру, кандидат філологічних наук

 




 Підготувати сторінку для друку Підготувати сторінку для друку


 
Пов'язані теми

ГКП Николаевводоканал

Web site engines code is Copyright © by PHP-Nuke. Theme Махнач П. Троцкий В.
PHP-Nuke Copyright © 2004 by Francisco Burzi. This is free software, and you may redistribute it under the GPL. PHP-Nuke comes with absolutely no warranty, for details, see the license.
Відкриття сторінки: 0.33 секунди