Спогади з минулого століття: легендарний Микола Рих
Дата: 15/04/2013
Тема: ГКП Николаевводоканал


Нещодавно до підприємства звернувся К.Горбатюк – онук легендарного завввідділу водопроводу та каналізації підприємства (1932-1953) М.Л.Риха. В нашому архіві виявився аудіозапис спогадів ветерана, зроблений тодішнім головою профспілки С.О.Курбетом (1992). Наклавши це на родинні спогади, до вашої уваги – історія розвитку МКП «Миколаївводоканал» в один із найдраматичніших періодів його розвитку.  

Як піонер-одноденка здобував освіту

Ветеран нашого підприємства Микола Лаврентійович Рих (Ріх) народився 22 січня (4 лютого) 1914 року в містечку Березань Переяславського повіту Полтавської губернії. Батько, Лаврентій Мусійович, селянин, працював на залізниці. Мати, Любов Василівна Юделевич, міщанка, до революції була домогосподаркою, згодом працювала у радгоспі. Родина жила в достатку: був великий будинок (в перші роки Радянської влади він був міською хатою-читальнею! – К.Г.), велику земельну ділянку. Як не дивно, нова влада не відібрала земельний наділ у родини.

Відколи у 1921 році в Березані відкрили семирічну школу, всі бажаючі туди пішли для здобуття базової середньої освіти. До неї пішов і Микола (до речі, серед учнів він був найменшим, адже середній вік школярів становив 20-30 років. – К.Г.). Закінчивши у 1928 році школу, М.Л.Рих продовжив навчання у Київському технікумі комунального та шляхорейкового будівництва (до 1932 р). Варто зауважити, що незважаючи на щорічний розвиток радянських політичних структур, формування тоталітарного режиму, М.Л.Рих не був членом ВЛКСМ, а у Всесоюзній піонерській організації ім. В. Леніна перебував лише… один день! Галина Лаврентіївна Рих згадує, що під час навчання у школі Микола Лаврентійович, як і всі інші школярі, вступив до піонерії, але батько бачив нову владу «по інший бік медалі». Тому, дізнавшись про це, розлютився і покарав хлопця. Наступного дня Микола оголосив про вихід з піонерів, тоді ж присягнув батькові не вступати до комсомолу та партії.

Несподівана зустріч ціною в молодість

По закінченню технікуму за розпорядженням Наркомату комунального господарства УСРР М.Л.Риха відрядили на роботу до Миколаєва. Зрештою, він мав право обрати інше місто, але за рекомендацією батькового знайомого, який бував у місті корабелів, він погодився.

Судячи зі спогадів Валентини Миколаївни Рих, батькові в технікумі не одразу дали направлення до Миколаївського водоканалу, а просто відправили в місто у розпорядження міського управління комунального господарства. Власне, у потязі до Миколаєва він познайомився з Юхимом Дем’яновичем Перепєчкіним, який тоді очолював Водоканалтрест «Міський водогін». Той і запросив його до себе на роботу. 20 травня 1932 року Микола Рих офіційно був призначений на посаду начальника водогінної мережі. Таке високе призначення одразу після навчання викликано обставинами часу: на початку 1930-х людей з вищою, середньою та, навіть, початковою освітою було небагато, тим паче кращого працівника в галузі знайти було важко.

Звідки пішли «рихові сумки»?

Період історії «Міського водогону» 1930-40-х – непростий. Як згадував М.Л.Рих, працівників на підприємстві було небагато, але колектив завжди був дружним, відповідальним, дисциплінованим. Кількість робітників становила 14-15 осіб, не враховуючи керівництво. Одна бригада становила 3-4 слюсарі. Для виїзду на роботу в місто в наявності було всього-на-всього дві підводи.

Для покращення умов праці слюсарів М.Л.Рих, маючи раціоналізаторський досвід, розробив спеціальні інструментальні сумки, які згодом виготовили для робітників мереж. Їх ще довго називали «рихові сумки».

Під керівництвом Миколи Лаврентійовича та за його безпосередньої участі активізовано відновлювальні роботи, суттєво розширено водопровідну та каналізаційну мережі міста, а в 1937 році розпочато щось неймовірне: очищення питної джерельної води шляхом хлорування. До того часу вода йшла до абонентів безпосередньо з міських колодязів Фалєєвської групи, адже вона і без того була придатною для споживання.

Так сталося, що на роботі у перші місяці М.Л.Рих зустрів і свою майбутню дружину, Любов Ісаківну Хаїт, яка по закінченню технікуму у м. Тирасполь (АМСРР) (1932) розподілом потрапила до Миколаєва у «Міський водогін»: тут вона була призначена на посаду моториста. А житло їй було надано (за фатальним збігом обставин. – К.Г.) там само, де і Миколі Риху – вул. 9-та Поперечна, 10. Там тривалий час було управління Водоканалтресту.

Рих і «вороги народу»

Робота на підприємстві мала для М.Л.Риха не тільки приємні спогади. Тривожним виявилося літо 1937-го: тоді заарештували завідувача міськкомунгоспу Драненка, уславленого героя Громадянської війни, щиро відданого владі та комуністичним ідеям, знавця своєї справи. М.Л.Рих добре знав його по роботі, і був певен, що той ніяк не може бути «ворогом народу». Попри це, Драненко домігся перегляду справи, і поставив М.Л. Риха в якості свідка. Почалися виклики до НКВС, які тривали все літо, причому щодня! Микола Лаврентійович не просто хвилювався, а ризикував і власним життям, бо у випадку відмови підсудному його б заарештували за «заступництво за ворога народу» (до того ж, за великого бажання працівники НКВС могли заарештувати і без цього, якщо б згадали відмови від вступу у піонерію та комсомол. – К.Г.). Два місяці тривав перегляд справи, але, на щастя, Драненка звільнили через відсутність складу злочину (нечуваний на той час випадок! – К.Г.). Але відбиток тієї епохи залишився у Миколи Риха на все подальше життя.

Подальші роки виявилися спокійними. За плідну роботу завідувач мережами отримував подяки та заохочення, серед яких – поїздка до Нікітського ботанічного саду ім. В.М.Молотова. Керівництво підприємства висувало його у кандидати у члени ВКП(б). Тут відмовлятися вже було небезпечно для життя, навіть якщо і не було відвертого бажання.

Водоканал в умовах окупації

Стати членом партії М.Л.Риху не судилося: почалася Велика Вітчизняна війна. Для організації роботи шпиталів, військових частин, державних установ і, тим більше, для належної евакуації робота водогону набула стратегічного значення. Микола Лаврентійович отримав завдання лагодити розбиті німецькою авіацією ділянки водогону. А їх було багато, бо ворог бомбардував активно. За один день треба було полагодити 3-4 ділянки по місту. Для пришвидшення ремонтних робіт в розпорядження М.Л.Риха було виділено 60 червоноармійців-ополченців. Так тривало декілька днів.

Одного разу, коли треба було вирішити питання харчування ремонтної бригади, Микола Лаврентійович пішов до міськвиконкому. На жаль, там вже нікого не було. В інших установах також усі евакуювалися. Залишились лише ті, хто не був лояльним до радянського режиму, більшість з яких згодом стали колабораціоністами. На Водопої вже точилися бої з ворогом. Секретар міськвиконкому на очах у М.Л.Риха втік з міста на авто. Вже нічого не залишилося, як залишитися працювати в окупованому місті та виконувати дане керівництвом завдання: зберегти водогін, слідкувати за ставленням нацистів до водоканалізаційного господарства, за якістю води, попереджати отруєння води, а також можливий підрив мереж на випадок відступу. Втішним був лише той факт, що дружина з дітьми (4-річна донька Валентина та 6-річний Володимир. – К.Г.) встигли евакуюватися.

В роки окупації працювати в місті було і важко, і небезпечно. На підприємстві був суворий режим праці, за прогул могли стратити (в кращому випадку – відправити до сумнозвісного концтабору на Темводі. – К.Г.). Тому М.Л.Рих намагався приховати факти неявки на роботу працівників, щоб врятувати їм життя. Платня була невеликою: близько 120 карбованців, але керівництво надавало талони на харчування. На щастя, М.Л.Риху німецька влада йому довіряла, помітивши в ньому «фольксдойче» (етнічного німця. – К.Г.), бо він мав прізвище німецького походження, поширене у місті Бреслау. Насправді воно було єврейським, але відсутність записів про національність у довоєнних документах, а також вірність друзів, зокрема М.М.Сулими, врятувала життя і дала змогу відстоювати як свої інтереси, так і його співробітників перед німецькою адміністрацією. М.Л.Рих згадував, що дійшло навіть до того, що німці запросили його із собою до Німеччини, причому спочатку добровільно, а потім у примусовому порядку, через що він був змушений переховуватися по підвалах, катакомбах, колодязях. Але цілком ймовірним приводом для розшуку здається і отримання інформації про етнічне походження.

Післявоєнні будні

На щастя, 28 березня 1944 року місто визволили від нацистів, і в той же день Микола Рих знову був призначений на свою довоєнну посаду. Почалося відродження міста, а разом з ним – водогону та каналізації.

Попри це, робота була спокійною недовго. В.М.Рих згадує, що у післявоєнний час почалися перевірки з боку НКВС: тоді заарештували М.М.Сулиму. Його підозрювали у співпраці з окупаційним режимом, бо він, як і М.Л.Рих, працював під час війни на миколаївському Водоканалі. Мало кому відомо, але він врятував від смерті багатьох євреїв, яких брав на роботу за фіктивними документами. Єдиний, хто мав дати свідчення на захист головного інженера, був Рих, якого так само підозрювали.

І знов, як у 1937 році, Микола Лаврентійович ходив на допити до НКВС і свідчив, що ні він, ні Сулима не були колабораціоністами та німецькими шпигунами. Але час диктував нові приводи для арешту, і Микола Рих вже ризикував не лише як свідок з боку обвинуваченого, а до попередніх приводів для арешту додалося і походження. Тепер за «єврейське питання» взялася і радянська влада. До того ж, в усі документі запровадили графу «національність». Незважаючи на те, що його батьки мали єврейське походження, все обійшлося. Але страх бути заарештованим, або звільненим з роботи за національною ознакою (до якої додавалася ще й позапартійність, висока посада та перебування і робота в окупованому ворогом місті. – К.Г.) також залишилися до кінця життя. Тому в усіх документах з графою «національність», починаючи з післявоєнного часу, М.Л.Рих був змушений приховувати своє походження і записувався, як українець.

У післявоєнний час М.Л.Рих активно працював на довоєнній посаді. За роботу в роки окупації його навіть нагородили медаллю «За доблестный труд в годы Великой Отечественной войны 1941-1945 гг.». Згодом підприємству додалася робота щодо розвитку газової мережі міста, а також встановлення в квартирах газових плит. Цю функцію за рішенням директора поклали на М.Л.Риха, причому це навантаження не оплачували.

На початку 1950-х згідно із загальнодержавними нормами встановлено порядок водопостачання будинків, а також тиск води, облік її споживання. Суть полягала у середньому розподілі на кожного жителя, але поверх, на якому проживала людина, не враховувався. М.Л.Рих був рішучо проти цього безглуздого запозичення, які не враховували важливі складові проблеми, тому вимагав підключення лічильників до кожної квартири та водопостачання під різним тиском залежно від поверхів у будинку. Проти цього також виступав головний інженер М.М.Сулима, директор І.Й.Грінберг.

В результаті цих протиріч, які, очевидно, не сподобалися місцевій владі, у грудні 1953 р. М.Л.Рих переведений на роботу до Кам’янської  МТС на розвиток водогінної мережі. Трохи згодом він працював у Будуправлінні-2 «Укрмонтаж», МСУ-505, ПМК-257, а останні роки навіть був в.о. директора Миколаївського металзаготівельного заводу (не будучи при цьому членом КПРС! – К.Г.). За життя він відзначений медалями «За доблестный труд в ознаменование 100-летия со дня рождения В.И.Ленина», а у 1995 році – «50 лет Победы в Великой Отечественной войне 1941-1945 гг.». Микола Лаврентійович Рих помер 12 січня 1996 року. Похований в Миколаєві.

Родичі М.Л.Риха та члени родини висловлюють щиру подяку МКП «Миколаївводоканал» за фінансову допомогу на поховання їх колишнього співробітника у досить скрутний час (жодне з інших підприємств на прохання не відгукнулись).

 

© Костянтин Горбатюк,

краєзнавець, магістрант ЧДУ імені Петра Могили,

онук М.Л.Риха

2013 р.