Невідомі рятівники євреїв з Водоканалу
Дата: 08/05/2013
Тема:


Невдовзі після окупації Миколаєва 17 серпня 1941 року Водоканалтрест «Міський водогін» припинив існування через те, що більшість співробітників пішли на фронт або була евакуйована, а решта відмовилася співпрацювати з режимом. У їх числі також були і євреї, масове винищення яких отримало назву Голокосту. В числі тих, хто їх непомітно рятував від смерті, - співробітники підприємства, які знаходили ризиковані способи їхнього рятунку. Хто вони, миколаївські Шиндлери?

З початком окупації міста фашисти, турбуючись про санітарію промислового центру, ледве знайшли спеціалістів, здебільшого, жінок, пенсіонерів, тих, хто не встиг вакуюватися, та зобов’язали приступити до своєї роботи. Вже 1 листопада 1941 року кожному з 15-20 рацівників, як пригадував М.Л.Рих, видали аусвайси на пересування містом, а ще – талони на харчування. Серед тих, хто першим повернувся на робоче місце, були: асенізатор П.Є.Некрестов, працівник асенізаційного обозу Д.І.Мезінов, механік каналізації П.К.Гончаров, зав. водопровідним відділом М.Л.Рих, головний інженер М.Ю.Сулима. Директором тресту призначили німця за походженням М.М.Ейсмонта, керуючим справами – штадткомісара Бельдеке, який, до речі, звітував Генералкомісаріату.

Все б нічого, але з активізацією підпільників на підприємстві „Миколаївський водогін” розпочалися систематичні звірки наявності та руху робітників по виробничій, а також територією підрядних організацій. Одна з таких перевірок стосувалась мотористки М.М.Баришевської, яка, на щастя, „...дійсно працювала на приміському господарстві Ніколаєвського Водоканалу на посаді робітника” у районі Широкої Балки: там вона випасала худобу, працювала у полі. Водночас тривали переслідування євреїв: концтабір на Темводі, де розстріляно немало співвітчизників, ніколи не забуде лютої смерті безневинних людей. Зважаючи на це, люди ховалися, хто де міг.

Одним із таких місць, де врятували життя багатьом євреям, став „Миколаївський водогін”. Власне, М.Ю.Сулимі, який обіймав посаду головного інженера, вдалося вберегти від вивезення на примусові роботи до Німеччини, а також від розстрілу багатьох. Зокрема, як пригадувала мотористка Н.Г.Дутова, він уберіг від смерті її неповнолітніх доньок: Ганну і Клавдію. За його наполегливості та підтримки дівчат в 1944 році, коли активізувався процес винищення в’язнів у концтаборі «Шталаг», прийняли на посаду мотористок. Хоч ця професія і не була жіночою професія, проте вони були ладні робити все, що завгодно. Як записано в їх посадових інструкціях, вони контролювали роботу амперметра і вольтметра у приміщенні колодязів, а на випадок аварії насосного обладнання лізли до 50-метрової шахти та лагодили обладнання. Ризик був страшенним: фашисти були надзвичайно жорстокими по відношенню до порушників водопостачання. На щастя, ніхто з врятованих людей не постраждав.

Відразу після визволення Миколаєва всі співробітники тресту, які працювали в окупованому місті, були заарештовані співробітниками УНКВС. Тоді вони повинні були пройти т.зв. «фільтраційну систему» та довести свою благонадійність. М.Ю.Сулиму допитували, у порівнянні з іншими, довше за всіх, намагаючись довідатися, в тому числі, від свідків, чому він залишився у місті, чи не була його діяльність на вказаній посаді спрямована проти миколаївців. Не довівши висунутих обвинувачень, його, як і решту заарештованих, звільнили, після чого вони взялися до відновлення комунального господарства. Додамо, що протягом 1944 року поновлено роботу мережі зруйнованих колодязів, хлораторної, очисних споруд каналізації, а в 1945-му – водонапірної башти В.Шухова.

Шануючи ветеранів, неодмінно слід згадувати імена тих, хто непомітно рятував долі людей. Можливо, в тому і є наша велика місія на землі: берегти ближнього ціною власного життя.